Смородина чорна сибірська, крім Сибіру, Алтаю та частково Середньої Азії, поширена в північно-західній частині Монголії. Вона має багато форм, які різняться між собою за ознаками вегетативних органів, квіток і плодів. Останні бувають чорні, бурі, темно-червоні, зелені з бурим або фіолетовим відтінком або майже білі з рожевим рум'янцем. Трапляються високоврожайні форми її з дуже великими плодами. Так, ягоди деяких форм смородини гірсько-алтайської досягають у діаметрі 2,5 см, тим часом як найбільш великоплідних європейських сортів не перевищують 1,5 см. Основними недоліками цієї смородини є несталість урожайності, значна розлогість кущів та ламкість пагонів, недовговічність плодушок і недружне достигання ягід.

Селекціонери Радянського Союзу для виведення велико-плідних урожайних сортів широко використовують кращі форми смородини сибірської, а також сорти, в утворенні яких вона брала участь. Безпосередньо з сіянців цієї різновидності виведені такі сорти: Бура, Красноярський велетень (Красноярської дослідної станції садівництва) та Бія, Катунь (Науково-дослідного інституту садівництва (НДІС) Сибіру ім. М, О. Лісавенка). Пізніше вони були використані для селекції смородини в різних зонах країни.

Ряд цінних сортів одержано від схрещування смородини сибірської з європейськими сортами на колишній Алтайській дослідній станції садівництва (Алтайська десертна, Каракол, Відмінниця (Отличница, Ніна), Павлівській дослідній станції ВІР (Виставочна, Нарядна), у Науково-дослідному зональному інституті садівництва нечорноземної смуги (Перемога), у Білоруському НДІ картоплярства, плодівництва і овочівництва (Лошицька, Мрія), у Центральній генетичній лабораторії (ЦГЛ) ім. І. В. Мічуріна (Пам'ять Мічуріна), на Мліївській дослідній станції садівництва (Юність, Черкащанка), в УНДІС (Виноградна), на Львівській дослідній станції   садівництва   (Прикарпатська,    Гуцулка,   Лісковиця).