Кущ або невелике дерево з родини кизилових. Відомо чотири види, з них в Українській РСР (в Прикарпатті та на Правобережжі Лісостепу) поширений один — кизил справжній, що досягає висоти 4 м. Листки — супротивні, яйцеподібно-еліптичні, ланцетні, цілокраї, довжиною до 11 і шириною 5 см, частково опушені. Квітки — жовті, зібрані в зонтикоподібні суцвіття, розвиваються до з'явлення листків (у березні — квітні). Плоди — кістянки, довгасто-еліптичні, циліндричні, іноді грушоподібні, звислі, довжиною від 1 до 2 см. Шкірка плоду щільна, блискуча, вишнево-червона. Іноді трапляються плоди жовтого кольору. М'якуш соковитий, кислувато-солодкий, приємний на смак. Вони містять від 6 до 15 % цукру, близько 3 % яблучної кислоти, від 24 до 68 мг % вітаміну С і близько 0,6 % дубильних речовин. Виготовляють з них варення, компоти, кондитерські вироби, есенції та приправи до різних страв. У народній медицині плоди кизилу використовують як протицинготний засіб та для лікування проносів.

Кизил вирощують як плодову та декоративну культуру. Він морозостійкий, невимогливий до умов вирощування, довговічний (окремі рослини живуть до 200...300 років).

Розмножують його відсадками, зеленими живцями, окуліруванням (підщепи — кизилу) і стратифікованим (протягом 17...22 місяців) насінням. Норма висіву 15 г на 1 м довжини рядка. Глибина загортання насіння 5...6 см. На постійне місце в сад висаджують сіянці дворічного віку. Рослини формують у вигляді куща (залишаючи 6...8 скелетних гілок) або (60...70 см) дерева, крону якого періодично проріджують. Доглядають за кизилом так само, як і за деревами кісточкових. Урожай з окультуреного дерева може становити до ЗО...40 кг. Основні форми кизилу такі: Великоплідний, Грушовидний, Жовтоплідний, Білоплідний, Іс-панський, Султанський.